Бурорічна І. В. 

Технологія розвивального навчання

Концептуальні положення технології розвивального навчання.
Технологія розвивального навчання ґрунтується на теоретичних ідеях і практичних напрацюваннях Л. Виготського, Л. Занкова, В. Давидова, Д. Ельконіна. Тривалий час науково-теоретичних і практичних пошуків став стимулом упровадження ідей розвивального навчання в широкій педагогічній практиці наприкінці ХХ століття, а на початку ХХІ – упровадження цих ідей в основі концепції початкової освіти.
Традиційний спосіб масового навчання, що відомий нам як класно-урочна система, склався у 18-19 століттях. Він замінив на той час систему індивідуального навчання, але зберіг основні її риси: вирішити практичні завдання – навчити дитину читати, писати, лічити й виконувати прості види людської діяльності. Це означає, що результатом такого навчання є формування людини-виконавця.
У психології тривалий час існувало уявлення про природний розвиток дитини, у тому числі її інтелекту. Швейцарський психолог Жан Піаже взагалі описав стадії такого розвитку. При цьому він визначив вік від семи до десяти років як період становлення конкретних операцій мислення. Звідти бере свій початок добре відомий принцип доступності: дитині можна дати ту кількість знань і в тій формі, яка доступна її інтелекту. Отже, у початкових класах закріплюється конкретне мислення дитини, на якому базується навчання, а в середніх класах – зовсім інший підхід – теоретико-дослідницький, що підводить до вирішення практичних завдань.
Шкільна практика показала, що більшість учнів не володіють необхідними здібностями для засвоєння знань. Це спричинило протиріччя між масовістю середньої освіти та інтелектуальним потенціалом учнів. Виникли соціальні наслідки цього явища, а саме: зниження рівня пізнавального інтересу до знань у середніх класах, зниження якості знань, що має наслідком низькій рівень освіченості населення.
Психологи й педагоги стали перед проблемою пошуку й привнесення змін у традиційні методи навчання. На початку 30 років ХХ століття психолог Л. Виготський обґрунтував можливість і доцільність навчання, що зорієнтоване на розвиток дитини як на свою пряму й безпосередню мету. Він не проти необхідності засвоєння знань, вироблення умінь, навичок, а відтак розглядає їх як найважливіший засіб розвитку дитини.
На підставі цілого комплексу власних досліджень Л. Виготський також установив, що розвиток інтелекту дитини відбувається через зону "ближнього розвитку", коли дитина може спочатку щось робити у співпраці з дорослим, а потім переходить на такий рівень розвитку, коли цю дію може виконувати самостійно, тобто навчання в дитячому віці має випереджати розвиток і вести в такий спосіб розвиток за собою.
Гіпотезу Л. Виготського почали перевіряти й конкретизувати два наукових колективи: Л. Занкова та Д. Ельконіна, В. Давидова. Експериментальні дослідження закономірностей розвитку психіки приводилися в Харкові, Києві, Москві та в інших містах. Їх результатом можна назвати створення теорії навчальної діяльності, що лежить в основі системи розвивального навчання.
У 60-70 роках ХХ століття колектив Л. Занкова вперше здійснив фундаментальне педагогічне дослідження об'єктивного закономірного зв'язку між побудовою навчання (зміст, методи, конкретні методики) та загальним розвитком школярів. Було поставлене таке завдання: побудувати систему навчання, за якою досягався б більш високий рівень розвитку молодших школярів, аніж у навчанні за традиційною системою. При цьому рівень розвитку учнів експериментальних класів порівнювався з рівнем розвитку учнів традиційних класів.
У результаті проведеного педагогічного експерименту сформульовано систему взаємопов'язаних принципів розвивального навчання:

·         навчання має проваджуватися на високому рівні складності;

·         у вивченні програмного матеріалу необхідно йти вперед швидкими темпами;

·         провідне місце належить теоретичним знанням;

·         учні повинні усвідомлено засвоювати навчальний матеріал, засоби реалізації знань на практиці.

Завдяки розвивальному ефекту Л. Занкова було розкрито невикористані резерви учнів початкових класів у розвитку їхньої свідомості й мислення. Як зазначив сам Л. Занков, розвивальне значення має саме навчання.
Що стосується творчих пошуків Д. Ельконіна та В. Давидова, то ідея їхньої концепції звучала так: у молодшому шкільному віці завдяки спеціально організованому навчанню в дитини може бути сформована здатність до самовдосконалення, саморозвитку, самопізнання, тобто дитина повинна поступово, за термін навчання в молодших класах, виробити "вміння навчатись".
У традиційній школі такого завдання ніколи не ставилось, бо головним уважалось "уміння організувати себе і своє робоче місце", тому формування здатності навчити самого себе, змінити себе для поліпшення (розвитку, подолання лінощів, своєї обмеженості) уже є новаторським, творчим підходом до учня як до суб'єкта навчально-виховного процесу. Отже, якщо мета традиційної школи – навчити дитину читати, писати, лічити, то мета розвивального навчання – розвивати в дитини конкретні здібності для самовдосконалення.
При цьому слід пам'ятати, що не кожна зміна в дитині є зміною в її розвитку. Варто звернути увагу на інтелектуальні зміни, психічні новоутворення, а не на вдосконалення умінь і навичок. Головне завдання педагога, який вивчає особисті навчально-пізнавальні можливості учня, визначити індивідуальну зону найближчого розвитку дитини, допомогти формуванню ще не розвинених здібностей дитини.
Навчальна діяльність як універсальний метод являє собою ефективну форму активності вчителя, що спрямована на учня. При цьому навчальний матеріал слід подавати в трьох площинах:

·         система навчальних завдань, що пронизують усю програму предмета;

·         розгортання навчального матеріалу всередині кожного навчального завдання за етапами його виконання;

·         розробка кожного конкретного уроку відповідно до певного етапу вирішення навчального завдання.

Поняття "навчальне завдання" запроваджене В. Давидовим і Д. Ельконіним. Під час опрацювання матеріалу, учень повинен знати, для чого він його вивчає, які дії потрібно виконувати, щоб його засвоїти, за яких умов їх треба застосовувати, який загальний спосіб роботи з матеріалом.
Мета постановки навчального завдання полягає в тому, що учні засвоюють загальні засоби роботи з навчальним матеріалом, поширюють його на виконання тих завдань, де цей засіб можна застосувати.
Посилаючись на цю технологію, можна свідчити, що типологія уроків виявляється адекватною структурі навчальної діяльності.
До першого типу належать уроки на постановку навчального завдання. До другого типу належать уроки моделювання. Завдання, виконане на першому уроці, є моделлю й тягне за собою новий засіб дій. До третього типу належать уроки контролю, а до четвертого – уроки оцінювання дій.
Мета й завдання розвивального навчання
Метою розвивального навчання є формування активного, самостійного творчого мислення учнів і на цій основі поступового переходу до самостійного навчання.
Завдання розвивального навчання: формування особистості з гнучким розумом, розвиненими потребами до подальшого пізнання й самостійних дій, певними навичками та творчими здібностями.
Для того, щоб навчання було справді розвивальним, слід звернути увагу на сам урок, його структуру. Уже стало традицією 70% уроків із предмета робити комбінованими, де опитування змінюється поясненням, за яким відбувається закріплення. Проте психологи встановили, що рівень засвоєння матеріалу на різних етапах відбувається всупереч його структурі.
Так, найвищий рівень розумової діяльності й пізнавальної активності припадає десь від 4 до 24 хвилини уроку. Однак у цей час, зазвичай, проводиться опитування, а сприйняття й засвоєння нових знань відбувається в період зниження розумової активності. Тобто самостійна робота учнів, що сприяє розвиткові їхньої пізнавальної активності й може бути за зразком, у схожій ситуації, у новій ситуації, практично зведена до мінімуму. Під час планування комбінованого уроку, який сприятиме розвитку розумової діяльності учнів, потрібно зменшити час, що відводиться на опитування й пояснення матеріалу, і збільшити його для самостійної роботи.
Ураховуючи різний рівень розумової активності під час уроку, слід звернути увагу на саму модель організації навчання. Цією моделлю передбачається реалізація таких етапів:

1.    формування в учнів мотивів навчання, позитивного ставлення до нього;

2.    оволодіння новою інформацією, що являє собою пізнавальну діяльність, спрямовану на опанування нових знань і способів навчальних дій;

3.    відтворення засвоєного матеріалу;

4.    формування вмінь і навичок за стандартних і нових умов;

5.    узагальнення знань, умінь і навичок;

6.    продуктивна пізнавальна діяльність для формування знань, умінь і навичок на творчому рівні.

Навчальна діяльність учнів здійснюється на потреби, що, у свою чергу, реалізуються в мотивах. Провідними потребами, що визначають позитивне ставлення до навчання є прагнення до інтелектуальної активності, самостійного здобуття знань і свідомого оволодіння раціональними способами розумової роботи, прагнення пов'язати теоретичні положення з практикою і навпаки.
Мотиви, на підставі яких можна свідчити про позитивне ставлення до навчання: пізнавальні інтереси; упевненість у необхідності різнобічної освіти; усвідомлення навчальної діяльності як суспільно вагомої; усвідомлення громадянського обов'язку; особиста зацікавленість тощо.
Зазначені потреби й мотиви не виникають стихійно, а формуються в практиці навчання вчителем на кожному уроці.
Щоб розв’язати цю проблему, учителеві потрібно організувати роботу з учнями за трьома напрямами:

1.    правильно формувати настанову (відзначати, називати факти, усе, що підлягає засвоєнню; давати загальне уявлення про тему, яку потрібно засвоїти; звертати увагу на новизну виучуваного матеріалу; приділяти увагу критиці, критичному ставленню до підручника; робити прогнозування);

2.    активізувати контроль за сприйняттям (незрозуміле, сумнівне, неправильне);

3.    підвищувати темп уявних операцій, звертати увагу на глибину й чіткість їх усвідомлення, на зорове уявлення фактів, вилучення головного, аналіз прочитаного, установлення причинно-наслідкових зв'язків, критичне ставлення до тексту.

Розвивальне навчання – така пізнавальна діяльності учнів, у процесі якої кожна дитина самостійно або за допомогою вчителя осмислює матеріал, творчо застосовує його за нестандартних умов та свідомо запам'ятовує для подальшого навчання. При цьому відбувається самовдосконалення й самовираження дитини.
Модель розвивального навчання розрахована на вдосконалення розумових процесів із урахуванням можливостей кожної дитини.
Зміст технології
Для того, щоб учитель уклав програму розвивального навчання, необхідно, щоб він:

·         вийшов за межі чинної навчальної програми;

·         дав учню можливість займатися тими видами діяльності, що викликають у нього найбільший інтерес, самостійно визначати інтенсивність та обсяг діяльності;

·         лише допомагав учню поставити перед собою завдання й оволодіти необхідними методами й навичками їх запровадження;

·         працював із класом, розпочинаючи зі стартової діагностики з предмета;

·         визначав типи завдань для різних груп учнів.

Завдання вчителя – допомогти учневі перейти на більш високий рівень розумових операцій.
Ця модель є зручною для дитини, бо дає право вибору завдань і виховує в неї почуття відповідальності за свій вибір. Учень, який перебуває ситуацію успіху, починає вірити у свої сили. Для організації розвивального навчання слід запроваджувати такі методи, що викликають найбільший інтерес в учнів: проблемні, продуктивні, дослідницькі, що сприяють розвитку творчого мислення та уяви.
Ефективності уроку сприяють такі знання вчителя:

·         про рівень розумового розвитку учнів;

·         про їх ставлення до навчання;

·         про вміння самостійно організовувати свою розумову діяльність;

·         про творчий настрій на уроці;

·         про психологічний контакт із класом;

·         про вміння вчителя організовувати пізнавальну діяльність учнів.

Учитель повинен досить точно окреслити ті умови, що сприятимуть розвитку розуму, обмеживши ті, які цьому заважають і гальмують його розвиток. Від несподіваних і щораз неповторних варіацій позитивних і негативних умов і залежить у кожному індивідуальному випадку рівень розвитку розуму, здатності до судження.
Проте педагог, який хоче виховати в людини цю здатність, повинен створити такі педагогічні умови, що виховують її, відсікають усе зайве. Педагогічно доцільною в методиці розвивального навчання є ідея педагогічної паузи. Деякі педагоги вважають слушним робити на початку спілкування з класом так звану "початкову паузу". Її психологічне призначення полягає в тому, щоб допомогти учням певною мірою звикнути до педагога, виявити бажання працювати з ним і саме тепер. Мета цього прийому – викликати в учнів потребу в продуктивному спілкуванні.
Розвивальне навчання потребує від учителя вміння створювати умови пізнання, за яких має відбутися "вибух здогаду". Для того, щоб виникло колективне мислення з проблеми, учитель повинен уміти тримати "паузу незнання". При цьому пауза триває, поки хтось не дасть відповіді. Це дуже важливо – дати розгорнутись колективній думці, що спонукає особистість працювати швидше, концентруватися на проблемі.

"Школа успіху й радості" с. Френе

Історія виникнення технології
Технологія французького педагога Селестена Френе (1896 – 1966) "Школа успіху й радості" є яскравим прикладом реалізації ідей гуманістичної педагогіки. Він запропонував оригінальне розв'язання проблеми організації життя дітей, різноманітні експерименти для активізації їхньої пізнавальної діяльності, форми й методи виховної роботи.
Селестен Френе розпочав педагогічну діяльність 1920 року в малокомплектній школі маленького міста Приморських Альп. Він учив дітей віднаходити способи втілення моральних лозунгів у життя, пропонуючи їм поміркувати впродовж тижня над такими девізами, як "Я хочу бути шанобливим до своїх батьків", "Я хочу бути завжди готовим прийти на допомогу своїм товаришам" тощо. Особливу увагу він приділяв формуванню добрих взаємин у шкільному колективі, підтриманню порядку й чистоти в класах, у своєму щоденнику відзначав особливості поведінки кожного учня, його досягнення та проблеми.
С. Френе захопився ідеями популярного на той час руху "Нове виховання" й воднораз наполегливо шукав власні шляхи оновлення школи, і невдовзі запропонував їх у своїй педагогічній концепції. Його система вирішального значення надавала досвіду дитини, набутому в сім'ї, школі, в процесі спілкування. С. Френе був переконаний, що дитина сама створює себе як особистість, а педагог повинен допомагати розвивати те, що їй органічно притаманне. Центром педагогічної діяльності він уважав особистість дитини, яка розкриває свої потенційні можливості, її самоактуалізацію, а не отримання нею абстрактних знань.
Спершу С. Френе прагнув лише частково вдосконалити навчально-виховний процес тогочасної школи, але згодом він переконався в необхідності перебудувати всю систему навчання. Створена ним під час теоретичних і практичних пошуків модель нової школи поєднувала різні за функціями елементи: шкільну типографію, шкільний кооператив, "вільні тексти", робочу бібліотеку тощо. Обов'язковим чинником її функціонування була радісна, ділова атмосфера. Кожний учень і кожний клас мали свої програми на день, тиждень, місяць. Для виконання групового завдання діти самостійно обирали собі товаришів, не рідше одного разу на три тижні вони звітували.
Концептуальні положення
Основою педагогічної технології С. Френе є "ядро цінностей", до якого належать:

·         здоров'я дитини;

·         визнання дитячого прагнення до максимального саморозвитку;

·         створення сприятливого для розвитку дітей середовища;

·         забезпечення «природного, живого й усебічного виховного процесу».

Основними засобами виховання та розвитку учня С. Френе вважав природу, працю в школі-майстерні, розумову діяльність під час індивідуальних занять за планом і графіками, художню творчість, набутий у процесі трудової діяльності власний досвід.
Особливістю цієї технології є авторське бачення таких етапів розвитку й виховання дитини:
1. Виховання в сім'ї (від народження до 2 років). Від взаємодії батьків із дитиною на цьому етапі значною мірою залежать успіхи виховання в індивідуальному, соціальному та загальнолюдському аспектах на наступних стадіях її розвитку. Зазначимо, що сучасними психологічними дослідженнями доведена особлива важливість перших трьох років життя людини й необхідність участі обох батьків у виховному процесі. Такої інформації на початку ХХ століття в науці ще не існувало, але автор переконував у необхідності навчати батьків батьківства.

2.    "Дитячий заповідник" (від 2 до 4 років) – це дошкільні заклади, де має здійснюватися виховання дітей від 2 років. На будь-якому етапі життя дитини справжнє виховання здійснюється на основі принципу "пізнання на дотик". Ефективною є підготовка дитини до життя в насиченому розвивальному середовищі, у якому створенні умови для пізнання світу "на дотик", тому завдання вихователя полягає в постійному матеріальному й технічному вдосконаленні обладнання "заповідника", що сприятиме набуттю дитиною досвіду.

3.    Дитячий садок (від 4 до 7 років). Виховання дитини до семи років має здійснюватись у процесі гри з використанням відповідних матеріалів, знарядь, технічних засобів.

4.    Початкова школа (від 7 до 14 років). Із погляду С. Френе, саме на цьому етапі доцільними є уроки. У початковій школі дитина продовжує діяльнісне пізнання світу, освоєння навколишнього світу в дії.

У розвитку життєдіяльності дитини він виокремив такі етапи:

·         розвідка "на дотик" (дитина пізнає, досліджує, випробовує навколишній світ);

·         період обживання (дитина узагальнює, упорядковує набутий досвід, але ще не здатна діяти усвідомлено);

·         період праці ("завоювання" дитиною навколишнього світу); за сприятливих зовнішніх обставин вона починає працювати; на цьому етапі розвитку дитини необхідно поєднати взаємодію з природою, механічну працю, розумову діяльність, художню творчість.

Важливим засобом виховання С. Френе вважав природу. Він, як і Р. Штейнер, визнавав необхідність ранньої соціалізації дитини у відповідно організованому дошкільному закладі, де "пізнання на дотик" впроваджується як провідний метод виховання. Це, у свою чергу, вимагає різноманітності навколишнього середовища. Нововведеннями також були уроки-прогулянки, під час яких діти спостерігали природне й людське середовище, а потім усно й письмово викладали свої враження.
Важливим засобом чуттєвого пізнання дитиною світу є художня творчість. За словами С. Френе, малюнок не втрачає значущості й після того, як діти навчилися писати. Важливу роль у їхньому розвитку відіграють також ляльковий театр, співи, ритміка.
С. Френе запровадив спільне з дитиною розроблення індивідуальних планів занять із усіх навчальних дисциплін. Це вимагало від педагога ретельної підготовки загальних планів для всього класу й одночасної організації індивідуального планування з використанням карток самоконтролю з арифметики та граматики, інформаційної картотеки, каталогу, робочої бібліотеки, перфострічок для програмного навчання. Індивідуальні плани роботи актуалізували такий важливий виховний ресурс, як самоорганізація дитини.
Склавши на початку тижня з допомогою вчителя власний план роботи, дитина прагне виконати його. Завдяки цьому формуються наполегливість, сила волі, здатність працювати в колективі. Індивідуальний план виконує функції щоденника, де фіксуються власні обіцянки, особисто значущі плани.
Іншим важливим елементом нової школи С. Френе вважав батьків і по-своєму бачив їхню роль у шкільному житті. Він запевняв, що школа має бути доступною та зрозумілою батькам учнів, наполягав на необхідності створення атмосфери свободи, співпраці й демократії в сім'ї та школі, оскільки лише свободою можна підготувати до свободи, лише за співпраці можна підготувати до соціальної гармонії та співпраці, лише демократією можна підготувати до демократії.
Мета й завдання технології
Головна мета виховання С. Френе, що визначає мету зазначеної освітньої технології – максимальний розвиток особистості дитини в розумно організованому суспільстві, що буде служити їй і якому вона сама буде служити. Іншими словами, педагог наполягає на підготовці учня до життя у соціумі.
Виходячи із визначеної мети автор окреслює наступні завдання технології.

·         формування активного громадянина демократичного суспільства;

·         формування особистості, яка усвідомлює свої громадянські обов’язки;

·         формування особистості, яка готова й прагне відстоювати свої права.

Для забезпечення виконання зазначених завдань в школі необхідно правильно організовувати трудову діяльність дітей, вона має бути відкритою соціальному середовищу й тісно пов'язаною з ним. Виховання працею в майстернях, вироблення необхідних для життя практичних навичок і вмінь, формування особистісно значущого життєвого досвіду є елементами єдиного процесу становлення людини й громадянина демократичного суспільства.
Зміст технології
Для втілення в життя своєї педагогічної теорії С. Френе створив і впровадив "нові матеріальні засоби навчання й виховання". Найважливішим серед них була шкільна типографія, зі створення якої він розпочав свою експериментальну роботу. На переконання С. Френе, типографія дає можливість налагодити систематичну й цілеспрямовану роботу з "вільними текстами" – невеликими за обсягом творчими розповідями дітей про свої родини, друзів, плани на майбутнє, враження від екскурсій і прогулянок.
Кращі "вільні тексти", що відбирались у процесі обговорення, під час якого діти вносили корективи, доповнення. Відтак ці матеріали друкувались у шкільній типографії та пропонувалися як навчальні посібники.
Шкільну типографію й "вільні тексти" С. Френе вважав найяскравішими символами нової школи, практичним утіленням ідей збагачення навчально-виховного процесу, постійного вивчення особистості дитини, урахування її інтересів і потреб. "Вільний текст" він пропонував не лише як навчальну вправу, а як важливий соціально-психологічний тест, завдяки результатам яким можна зрозуміти особливості усвідомлення дитиною себе й соціального середовища.
Воднораз "вільні тексти" репрезентували новітню технологію мовленнєвого розвитку дітей. На відміну від традиційних методів, основою яких була імітація дитиною мовлення дорослих, однотипних вправ на формування граматичної правильності мовлення, "вільні тексти" повертали в школу рідну мову як живий засіб спілкування.
Із огляду на це, було розроблено оригінальний метод навчання читання. Запровадження поширеного традиційного складового методу, згідно з яким діти хором читали з настінних таблиць відірвані від реального життя слова й речення, породжувало труднощі, пов'язані з переходом до читання й розуміння змісту текстів. Ознайомившись із ідеями гештальтпсихології, С. Френе обґрунтував аналітико-синтетичний метод сприйняття тексту. Читання письмового тексту він розумів передусім як пошук смислу. Однак читання є невіддільним від письма, тому навчання читати має бути організоване навколо творчої писемної діяльності. Наприклад, дитина розповідає, а вчитель записує її розповідь на дошці простими словами. Діти читають їх, переписують у зошити, а окремі слова – на картки для вживання при складанні нових розповідей. Такий метод іще називали навчанням читання "глобальним методом", коли читання розгортається від цілісного сприйняття слів до складів і, нарешті, – звуків.
Під час створення текстів, заснованих на враженнях, шестилітня дитина повинна відбирати відповідні букви з каси букв. Така діяльність дає дітям більшу радість, аніж просте почуття задоволення. Складання слова з окремих букв полегшує запам'ятовування графічної структури найуживаніших слів.
Педагогікою С. Френе передбачається співпраця вчителя й учнів та учнів один із одним – у класі, школі, із партнерами по листуванню, із батьками та іншими дорослими. Спонукання до учіння, знання спрямовуються не тільки вчителем, а є також результатом взаємодії дітей, підготовлених для своїх товаришів повідомлень, листування, вироблених дітьми законів і правил, запропонованих ними різних форм роботи.
У педагогічній системі С. Френе принципово відмовляється від систематичного послуговування підручниками, особливо в початковій школі, оскільки це, унеможливлює індивідуалізацію навчання, пригнічує органічні інтереси дитини, нав'язує сліпу віру в друковане слово. Для систематичного здобуття учнями нових знань С. Френе створив оригінальні навчальні посібники, що представляли собою особливі картки, кожна з яких містить або частину навчального матеріалу з певного предмета, або конкретне завдання (текст для граматичної вправи, арифметичну задачу, питання з історії, географії тощо).
Нумеровані картки систематизовано у спеціалізованих картотеках за предметами або комплексними темами. Для занять кожна дитина з допомогою вчителя добирає потрібні картки, використання яких сприяє усвідомленому засвоєнню навчального матеріалу в індивідуальному темпі, приділяється більше уваги питанням, які особливо цікавлять. Зміст і послідовність навчальних карток систематично оновлюється з доповненням новою інформацією.
Педагогічною технологією С. Френе передбачається чітке планування навчального процесу. Учитель на підставі державної програми для початкової школи планує роботу на місяць. За цим планом кожна дитина з допомогою вчителя складає індивідуальний тижневий план, у якому відображає основні види своєї роботи. Це дає учням можливість краще розуміти навчальні завдання, самостійно розподіляти свій час і зусилля, виховує почуття відповідальності.
Індивідуальна робота має першорядне значення у формуванні особистості й у засвоєнні знань. Цей процес розгортається за логікою наукових пошуків, охоплюючи такі етапи:

1.    Презентація й вираження. Дитина репрезентує за допомогою слова або малюнка своє бачення певної теми.

2.    Аналіз презентацій у групі або з дорослими, коментарі кожного учня з власним аналізом.

3.    Порівняння та аналогія. Зазвичай, це робиться шляхом зіставлення з подібними ситуаціями, що раніше аналізувалися.

4.    Комунікація в групі. Кожний учень робить свій внесок у колективну побудову знання.

5.    Синтез. Особливість його полягає в тому, що правила поведінки кожного учня група приймає на обмежений термін, вони змінюються залежно від матеріалу, що вивчається.

Щоп'ятниці в другій половині дня дитина підсумовує зроблене за тиждень, послуговуючись умовними позначками:

·         зеленим кольором: я виконав індивідуальний план у повному обсязі;

·         оранжевим: мені не вдалося вповні виконати свого плану;

·         червоним: мені не вдалося виконати свого плану, і я потребую допомоги наступного тижня.

Педагогічною технологією С. Френе передбачається запровадження в навчанні методу проб і помилок, оскільки знання не може передаватись у готовому вигляді. Він уважав набагато важливішим навчити дитину мислити, допомогти їй оволодіти методом пізнання, критичним ставленням до дійсності. Основою навчання має стати властива всім дітям допитливість, а педагог повинен створювати проблемні ситуації, за яких учні відчувають потребу про щось дізнатися, чогось навчитися. На цьому ґрунтується природний метод навчання, згідно з яким діти пізнають основи географії, отримуючи листи від кореспондентів із усього світу, і, розповідаючи їм про свою країну, навчаються читати й писати на основі власних "вільних текстів".
Пізнання під час занять у класах відбувається в процесі постійного висунення й перевірки гіпотез – природничо-наукових, лінгвістичних, математичних. При цьому кожен має право помилятися, що є необхідним етапом на шляху пізнання. Головне, щоб кожна помилка була проаналізована, для чого дітям необхідно освоїти такі прийоми мислення, як порівняння, аналіз, синтез. За такого підходу дитина усвідомлює, що навчатися вона може самотужки, а вчитель лише допомагає їй у цьому.
Орієнтуючись на забезпечення єдності розумового й морального виховання, С. Френе застерігав від хибного уявлення педагогів, що засвоєння дитиною значного обсягу знань зумовлює підвищення рівня їхньої моральності та громадянської самосвідомості, доводив, що науковий і моральний прогрес нерівноцінні за своїм значенням. Для саморозвитку в дітей моральних учинків необхідно, щоб діяльність школи була спрямована на виховання взаємодопомоги, гуманності, особистої гідності. Важлива роль у цьому належить самоуправлінню учнів. У педагогічній системі С. Френе самоуправління реалізується у формі шкільного кооперативу – об'єднання дітей і дорослих із метою спільного користування знаряддям праці, спільного прийняття рішень і спільної відповідальності. Щосуботи в другій половині дня проводилося спільне засідання кооперативу. Для цього організовували виставки кращих дитячих робіт за тиждень, виступи, наводили порядок у класній кімнаті.
Важливим елементом технології С. Френе є шкільна стінна газета, яку створюють упродовж тижня. Для цього щопонеділка в шкільному коридорі вивішують великий аркуш білого паперу, поділений на чотири колонки: "Я критикую", "Я хвалю", "Я хотів би", "Я зробив". Поряд із аркушем прив'язують олівець, щоб будь-хто міг зробити запис, неодмінно підписавши його. У наукових працях С. Френе проаналізовано багато таких нотаток, що є показником гуманних взаємин дітей і педагогів, різноманітності інтересів, доброзичливості та взаємну вимогливості, небайдужості до подій у школі. Наприкінці тижня зміст газети обговорюється на зібранні, а однією з найсуворіших санкцій колективу щодо порушників дисципліни вважається заборона на певний час робити записи у стінгазеті. Якщо учень часто згадується в рубриці "Я хвалю" і ці судження достатньо обґрунтовані, то його вчинки схвалюють оплесками зібрання, що є найвищою нагородою.
Отже, педагогічний світогляд С. Френе характеризується яскравим гуманістичним спрямуванням. Його авторська школа стала яскравим прикладом реалізації ідей вільного виховання та гуманістичної педагогіки, що історично припадає на початок ХХ століття – епоху визначних педагогічних винаходів і відкриттів, що мали у своїй основі насамперед великий педагогічний досвід.

технології розвивального навчання